Теребовля

Теребовля

Сентиментальність – риса, якої зазвичай соромляться, особливо коли вона стосується туманних спогадів про дитинство та юність, яскраві моменти яких досі торкають наші затверділі серця. Я пам’ятаю себе, п’ятнатцятилітню дівчинку-підлітка, занадто мрійливу і, мабуть, занадто ідеалістичну, щоб побороти дитяче, проте сильне бажання змінити світ і перенести Париж до мого рідного містечка Теребовлі. Маю на увазі, не саме місто, а його незрівнянний дух краси та свободи, за яким я була така спрагла. Можливо, здасться дивним мати маленьку колекцію спогадів, більшість з яких схожі на нерівні уламки минулого, та коли я намагаюся зібрати їх, переді мною з’являється чудовий альбом уявних фотокарток. Теребовлянська фортеця – широка сіра стіна, що зникає в галицьких лісах і створює чудернацький тандем із кострубатими рештками радянської архітектури. Ми ходили туди тільки по неділях, а найсміливіші з нас, незважаючи на заборону батьків - щодня. Мабуть, через це наша фортеця здавалась нам віддаленим місцем, де панує зрілість та справжнє життя. І, звичайно, чудові миті повернення додому після трьох уроків у музичній школі, коли ми махали руками транзитним поїздам і божевільне відчуття щастя, коли пасажири робили те саме нам вслід.

Я більше не мрію про Париж, тому що все, чого мені тоді там хотілось, втрачене для мене зараз. Як і все, що я мала в Теребовлі, коли була п’ятнадцятилітньою дівчинкою-підлітком.

Terebovlya

Sentimentality is a quality that we used to be ashamed of, especially when it is connected with dusky recollections about childhood and youth, brilliant moments of which still touch our hard hearts. I remember, I was a 15 years old girl, too dreamy and, perhaps, too idealistic to conquer a childish but strong desire to change the world and to transfer Paris into my home town Terebovlya. I don’t mean the city itself but its incomparable spirit of beauty and freedom I got thirsty of. Perhaps, it is strange to have a small collection of recollections, most of which seem to be uneven segments of the past, but when I try to gather them, a beautiful album of imaginary photos appears before me. Terebovlya’s fortress, a wide grey wall that disappears in Galician woods and makes a strange tandem with rough remains of Soviet architecture. We used to go there only on Sundays but the bravest of us did it every day inspite of their parents’ prohibition. Maybe, because of it our fortress seemed to be a far destination of maturity and real life. And, of course, those beautiful moments of returning home after three lessons at music school when we waved our hands to the passing trains… And a crazy feeling of happiness when the passangers did the same.

I don’t dream of Paris now, because everything I supposed to be there is lost for me, as everything I had in Terebovlya when I was a 15 years old girl.