Це Вавілон

Сьогодні я цвіркун. Вибач, я не можу собі в цьому відмовити. Це не боляче буде, чесно. Ти ще спиш, а я сиджу на твоїй щоці і намагаюся не рухатися, щоб не збудити. Через годину ти прокинешся і знову не розумітимеш, де я і чому так рано пішла. Сьогодні я цвіркун і я намагатимусь обережно рухатися в тобі. Я дивлюсь на твої заплющені очі і мені хочеться плакати. Я не можу довіряти тобі. Я не знаю що ти робиш вдень, я не знаю де ти і з ким. Я не можу відмовити собі подивитися трохи твоїми очима. Пишуть всі, але я не вірю, що ти живеш з того. Я не вірю, що буває така професія. Я обережно, чесно. Боляче не буде. Мої чорні лапки рухаються по твоєму обличчю до носа. Я боюся, щоб ти не змахнув мене рукою, тому намагаюся не лоскотати своїми вусиками. Я стою біля ніздрі і тримаюся за її край, щоб мене не здуло. Не ображайся, але я мушу подивитися на світ з тобою. Я чекаю, поки ти видихнеш, і готуюсь до стрибку. Ти вдихаєш і втягуєш мене, маленьку, в свій мозок. Я тримаю в одній лапці скрипку. Це – щоб збудити тебе я к прийде час.

Я намагаюся бути дуже обережною, але я знаю, що у мене не дуже виходить, бо ти торкаєшся рукою чола. Мабуть, тобі трохи неприємно, вибач. Я стою зараз десь в районі щоки і думаю, чи мені підніматися вгору, щоб бачити світ з тобою, чи йти вправо, щоб чути його. Коли я цвіркун я вмію грати на скрипці. Ти маєш це почути, тому я спочатку піду до вух, щоб уві сні ти почув мене у собі. Потім повернуся до очей, щоб розплющити їх з тобою.

Я починаю грати. Коли я цвіркун, це божественна музика. Ти спиш, а м’язи твого обличчя трохи напружилися в посмішку. Я відчуваю тебе, ти відчуваєш мене. Я знаю, що ти напишеш про те, як ти уві сні чув ці натхненні звуки. Я для тебе грала. Тобі не боляче? Тобі не боляче. Я мушу поспішати, щоб побачити першу секунду твого сьогоднішнього дня. Я підійшла до правого ока. Поки що нічого не видно. Ти ще спиш. Я поклала біля себе скрипку, щоб ненароком нічого не пошкодити в твоєму оці.

Тут починає світлішати. Милий мій розплющує очі! Я бачу (ти бачиш) твою руку. Ти поклав руку під голову. Коли ти прокидаєшся, ти першою бачиш свою руку. Я сміюся, і від цього лоскочу тебе вусиками. Я знаю, це не приємно. Я намагатимусь не рухатися, вибач.

Я бачу щось блакитне. Я не знаю що це. В глибині цієї блакиті я бачу біленькі плямки. Це небо! Ти з ранку бачиш блакитне небо. Ти ще не встав з ліжка, а побачив блакитне небо... Не розумію. Ти встаєш з ліжка і підходиш до вікна. Там йде дощ і немає білих хмарок. Потім ти знову бачиш це небо, а в ньому птахи. Три птахи. Мабуть ти навіть чуєш зараз, як вони співають, але я не можу бути і тут і біля вух. Шкода. Як ти бачиш це небо? Його ж немає... Ти палиш на кухні, вдихаєш і видихаєш дим. Від цього мені погано видно твій світ. Ти підходиш до вікна, видихаєш на нього тепло свого тіла і на запітнілому склі пишеш: „Це все Вавилон!”. Я бачу твоє віддзеркалення. Мені здається, ти дивишся прямо мені в очі. Я не хочу, щоб ти бачив мене цвіркуном.

Ти вдягаєш свої улюблені кеди і виходиш на вулицю. Тут дощ, а ти без парасольки. Ти купуєш хліб. Я дивлюся через твої очі на людей. Вони щасливі. Ти бачиш тільки щасливих людей. Тобі посміхнулася якась дівчина, гарна. Мені приємно. Цікаво, як ти зараз на неї дивишся. Ти їй посміхаєшсь? Ти часто кліпаєш очима, мабуть заграєш.

Ти вертаєшся додому. Ти береш аркуш і я бачу як ти пишеш літери. Швидко і неохайно: „Я напишу музику вітру. Найшвидшого на світі вітру. Вона знайде тебе, де б ти не була. Я чув музику, яка дає зернятко новій любові. Вночі чув цю музику. Якщо ти посадиш завтра це зернятко, твоя душа щоночі співатиме обійнявшись з моєю.” Я читаю і радію. Ти пишеш про мою музику! Я грала для тебе. Раптом ти голосно вигукуєш. Так голосно, що навіть в оці я тебе чую: „Попса!” Мені образливо, я грала для тебе найвідвертішу в світі музику.

Ти йдеш по вулиці, переходиш через міст. Я знаю цей міст – через якусь чи то річку, чи то каналізацію на поверхні. Ти дивишся вниз, а там море. Справжнє море, я бачу (ти бачиш!) море. Хвиля набирає швидкості на її гребені посмішка . Море посміхається тобі. Міст через море! Це ж треба... Як ти це робиш? Чому світ тобі посміхається.

Як я не побачила одразу! О Господи! В твоїй руці, письменнику, щось біле. Якби я була не в оці, а в носі, я відчула б, що так само як вночі вдихнув мене, ти вдихаєш щось біле. Як я не здогадалася?

Ти сідаєш і починаєш писати. Швидко і неохайно. Ти багато пишеш. Мабуть щось цікаве, або щось, що легко продається. Я не можу читати, бо я плачу і сльози застилають мені очі. Мені образливо. То от чому ти кохаєшся зі світом. Я плачу. Маленький цвіркун в всередині твоїх очей плаче. Я лоскочу тебе вусиками. Ти думаєш, що щось потрапило в око. Ти треш око, але продовжуєш швидко писати. Я ніколи більше не буду читати твої рукописи. Твій світ – не мій світ. Але я намагатимусь не робити тобі боляче. Я просто посиджу і почекаю, поки ти заснеш, щоб тихенько вилізти і лягти спати з тобою під одну ковдру. Ти засипаєш. Я обіймаю тебе. Я плачу. Мені знову хочеться бути цвіркуном.

Я забула в тобі свою скрипку. Вибач, письменнику, я мушу в тебе повернутися. Боляче не буде, чесно. Я не вже можу без тебе. Я, мабуть, лишуся у тобі цвіркуном. Буду щодня грати на скрипці, поки не покинеш нюхати всяку гидоту! А як не покинеш, я стану хробаком в твоєму мозку, що влаштовуватиме собі зручний побут.