Пропелер

Пропелер

*Пропелер більше не крутиться*

Пропелер був ідеальним інструментом для розчленування моїх думок. Хтось мені колись сказав, що варто говорити як думаєш, писати як думаєш, співати як думаєш. Тоді це вийде геніально. Я не погодився. Але пропелер був ідеальним, щоб примусити все це крутитися в тому напрямку, якому потрібно.

Сидячи запилюженим в величезній скрині, хочеш-нехочеш, а озираєся навколо аби хоч якось розважитися. Раптом голос каже:

- Обережно, кришка забивається. Наступна станція – кінцева.

Як краще, кінцева чи остаточна? Ролі не грає. Але думаю все ж таки варто задуматися над тим, хто кого грає. Тоді можливо було б зрозуміло, для чого взагалі оті ролі, коли можна бути просто собою. Два роки тому в психіатрії відмінили таке поняття як шизофренія. Натомість з’явилося ще цілий мішок милих назв хвороб. Раніше шизиками ставали люди з різними симптомами, але однією параноєю. А тепер, начебто, стало більш зрозуміло хто є хто. Ну, маю на увазі після скасування шизофренії, як терміну і захворювання. Хоча з іншого боку справа зовсім повернута в інакший бік. Просто планка нормальності стала відмінною від тієї, що була раніше. Нервове напруження, параноя і маніакально-депресивний стан – нормальні будні успішної людини. Хочете бути успішним? Забудьте за прозак. Колись в рекламі звучало “забудьте за лупу”. Тепер це стимулятор і точно не лупа.

*Проперлер розкручується*

Коли пропелер розкручується, шматуючи на дрантя весь текст, що я собі геніально подумав, сидячи запелюженим у скрині, маю бажання відмовитися від всього подуманого аби най не настали наслідки якісь. А потім, гукнувши через плече: “І все ж таки пропелер крутиться”, втікти за межі горішньої ляди. Але дзузьки. Мене звідси ніхто не випустить. Наступна станція кінцева.

- А ти сказав, те що думаєш?

- Тож бо й воно, що сказав.

- А подумав, що сказав?

- Стоп. Так ми не домовлялися. Йшлося про те, аби говорити, що думаєш, а не думати, що говориш.

Отак я опинився в цій коробці. Я запилюжений, тому що нікому не потрібний. Нікого не цікавлять мої геніальні озвучені думки. Тому я тут. Для того щоб пропелер препарував їх.

*Пропелер сильно крутиться*

Я забуваю. За все. За вся. Я взагалі багато забуваю. От, наприклад, позавчора я забув вимкнути чайник. А перед тим я забув, де у нього, як це б так сказати…краї! Я налив повен. Мені ж не шкода. Чого мені шкодувати води з-під крану. Та ще й для себе?! Вода стала кипіти, а потім залила вогонь. Я забув, що неможна запалювати свічки, коли вода закипає…

Пізніше я забув більшість речей. Наприклад, де я живу, яка в мене адреса, від кого мені чекати листів, до кого ходити в гості. Я забув все це. А все чому? Тому що пропелер сильно розкручений і вихор повітря, котрий він створює, витягує мою пам’ять геть до кватирки. Все закономірно: нема думок, нема чому запам’ятовуватися, нема пам’яті – значить я забув. Пропелер дуже сильно крутиться.

За 14 хвилин і 28 секунд я маю прийняти пігулки. Вже за двадцять секунд, cімнадцять, шіснадцять, п’ятнадцять… А потім все заново, все циклічно, все закономірно.

*Пропелер стоїть секунду*

- Ну, і шо це за аут?

- Не варто так про хворих. Їм не пощастило… Хоча, ти вгадав, це повний аут. От цей чоловічок сидить і вдивляється в вентилятор вже два з половиною роки. Важкий випадок.

- Йому шось колять?

- Ні, він якось відволікається на те, щоб прийняти пігулки.

- Тю ти, боже ж мій!.. Не помагає?

- Нє. Рівно за секунду всідається далі, як бовдур.

- А вимкнути пробували?

- Кого?

- Та той же ж, як його в матері, вентилятор, хай йому сказиться!

Пропелер знову крутиться. Знову стало тихо, покірно. Все як завжди, все закономірно. Лікар дуже серйозно дивився на свого стажера. Він навіть думки не допускав такої, про що зараз подумав стажер.

- Хочеш вимкнути нашу геніальність???...