Казочка про маленького Джої (або засніжене літнє поле)

Казочка про маленького Джої

(або засніжене літнє поле)

…Одного разу маленький Джої так сильно захотів жити, що навіть вбив себе…

– Скрип-скрип, - заскреготав зубами теплий від гарячих рук револьвер, що зараз притискали його до скроні, на якій життєвою силою пульсує дуга каналу палива для великої машини, що так любить фантазувати, втікаючи в гущавину темноти з середини, будує дещо маленьке, але з тим же унікальне і нінащо не схоже… новий примітивний, але складний, чи може лібше складений світ…

– Коли янголам обрубують крила, вони вчаться літати на мітлах, - прохрипів байдуже Джої, навіть не піднімаючись з ліжка.

- Бабах, - пролунало десь всередині. – А ти почув мене?

– Звичайно ж я почув! Хіба я міг просто так проігнорувати цей звук, що міг би так легко позбавити світ невеличкої частинки мотлоху?

– Облиш! Ти так і не навчився цінувати життя…

– Життя… - замислено протянув Джої. – Я так багато намагався про нього дізнатися, так багато хотів вивчити, винести поза його рамки, котрих, до речі, так ніхто і не намалював. Пам’ятаєш, коли я ще був крапкою на білому полотні? Тоді ти теж малював мене, і, заховавшись в самому ж мені, прикрив паранжею свого спільного з Ними творіння власне обличчя. Звісно! Хто ж шукатиме причин у собі? Ха. Та зараз йдеться зовсім не про те…

– А про що ж, Джої? Ти тримаєш мене напроти своєї скроні. Ти зараз знаходишся саме в тому положенні, щоб вибирати, маленький недоумку! Ти так плекав дещо, під назвою смак життя, в результаті так його не спробувавши..

– О! це ти помиляєшся, мій любий друже! Я багато чого спробував для того, щоб зрозуміти, що більше не хочу їсти цей напів-синтетичний продукт, котрий мені продає кожен новий день…

– Кожен новий день, – відлетіло луною десь туди за небокрай. Любі мої діти, ви покинули мене, забули за мене, і я можу лише бачити, як ви зростаєте навколо мене, як розвиваєтесь, набуваєте нових форм, маючи сенс. Я дивлюся в небо, наповнене очима світу, а переді мною – похмура стіна. Згори, знизу, зліва і справа – одне і теж: фундмент спостерігає за мною, чогось очікує, підозрює і видивляється, чи не проросте це саме зерня цементу, котре якось було посаджено в моєму серці. Пам’ятаю, одного разу ти сказав собі, що маєш навчитися бути жорстоким, що маєш бути вище, і що природа твоя – вірус, як і у всіх людей. Вже тоді поряд із Королем Пік – великим хробаком – ти почав малювати себе. Спробуй якось пожити, будучи не собою, а кимось іншим, кимось, кого хочуть бачити. Ти ж більше не маєш сенсу, чи не так, Джої? Маленький хробачок Джої опинився в великому мурашнику, де кожна мурашка, дбаючи про свій біль, про свої клопоти, мріє відкусити від тебе добрячий шматок, аби вистачило ще й на родичів.

“Іжте цей хліб. То плоть моя!”. Я сходжу з неба, побудованого з металопластику (таке ж прозоре, але не таке міцне), щоб побачити, що собою будують мої творіння, мої думки…

Вони відлетіли у вирій, не бажаючи більше повертатися. Кому потрібний напів мертвий батько, що вмурований в стіну? Всього лише ще один тягар буденності, хрест, котрий доводиться нести? Ні, це не для них! Літаючи поміж хмар, я думаю, що колись теж був ідеєю, чиєюсь думкою… але чиєю? Я більше не пам’ятаю, тож я не його дитя… а отже і Вони теж не мої… небо починає миготіти хвилями радіо-перешкод, котрі створюють дерева. Закований в сталевий каркас, чи можу я вилетіти?

“Наступна зупинка – кінцева! Виходу немає!” Так прикро рухатись в цьому тролейбусі на захід…

– Бабах, - пролунало десь ближче і, здавалося, вдарило у самісінький центр дверей, безцеремонно увірвавшись в гості.

…Джої?... Маленький хробачок Джої… де ти?... більше НЕ…

... Фундамет осипався великими клаптями і випав снігом на зеленому полі. Досить світло і по-літньому тепло, але разом з тим температура повітря сягає мінусових відміток, тому від переохолодження на шкірі виступають холодні опіки. Втім, якщо стати під прямим сонячним промінням, то можна навіть засмагнути. Рослини радують око зеленим кольором і різнобарвним цвітом, але цей сніг…спогади…такий мій світ…

– Джої! – відгукнулося звідкись. – Джої! Де ти, малий бешкетнику? Повертайся негайно, чуєш? Повертайся!

Та Джої більше не може повернутися. Нехоче і неможе. Його більше це не турбує… Він просто біжить вздовж засніженого поля назустріч червоній мармизі сонця на небосхилі. Його сміх стає музикою для зелених трав, котрі він не нищить, ступаючи легкими кроками босих ніг. Холод його не займає. Морозу більше нема, він зостався де інде, а цей сніг, знову ж таки, просто спогади. Колись може він і згадає за нього… Джої надто добре, щоб реагувати на мало значимі миттєвості того, чого вже не повернути. Навіщо?

Він посміхається сонцю, і, злетівши, намагаєтся торкнутися його м’яких, мов вогке пір’я, променів. А потім, розцілувавши небо, він падає горілиць, занурюючись повністю в сніг…життя повз очі, що дивляться крізь нього…

– Чому ж я так байдуже впав? Світе мій, я так люблю і неневиджу тебе! – шепоче Джої посміхаючись навіть своєму болю, – Я так люблю і не навиджу…

***

…Вдих, видих, вдих, видих, вдих, видих,…

– Стан пацієнта стабілізувався. Відвезіть його до відділу інтенсивної терапії…

Зелено-білий електронний колір замайорів перед очима.

***

Замислені щасливі очі дивилися в нікуди, спрямувавщи свій прозорий погляд в бік вибіленої стелі… То була 9:25 ранку. Джої лежав у своїй постелі, притискаючи два пальці до скроні. Так він імітував постріл.

– Бах, - сказав він і, вдихнувши повітря, подивився на свою руку, котра все ще нагадувала йому револьвер. – А все могло б бути так чудово, якби лишень ти був справжнім, правда ж?

Та ти не можеш бути дійсним. Нічого не може бути реальним, оскільки я вас вигадав. Втім, реальність – це та ж таки чиясь уява. Просто не така. Просто інша… Просто ще одна фантазія перед сном, тільки в диферентній формі…А я так хотів жити.

Чия ж фантазія захотіла, щоб моє серце знову почало битися? І хто дасть мені відповідь…

…одного дня, коли я опинюся на засніженому спогадами полі…